Повернення з розірваною душею та травмами: історія морпіха з Дніпра, який пережив три роки полону
Після звільнення з російської неволі Олександр Рибка ще два-три дні намагався усвідомити, що з ним відбувається і де він перебуває. До цього були три роки неволі, допити, побиття та постійна боротьба за власне життя. У полон морський піхотинець потрапив у 21 рік. Тепер він проходить реабілітацію в Дніпрі та намагається повернутися до звичайного життя. Свою історію про пережите в російських катівнях і перші кроки після звільнення він розповів журналістам ІА "Дніпро Оперативний". Деталі — у нашому матеріалі.
Від Маріуполя до полону: допити, катування, знущання
Олександр Рибка служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Наприкінці 2021 року разом із побратимами він вирушив на ротацію поблизу Маріуполя. Там військові зустріли повномасштабне вторгнення росії. Під час спроби прориву з оточеного Маріуполя Олександр потрапив у полон.
Протягом декількох років його тримали в Оленівці, Горлівці та Торецьку, перевозили між різними місцями утримання на Донеччині. З рідними Олександр не мав зв'язку:
«За три роки ні листа, нічого не було», — розповідає він.
У полоні, за словами військового, українських захисників намагалися виставити злочинцями та перекласти на них відповідальність за дії, які скоїла ворожа армія. Олександра неодноразово допитували про події в місті та полк «Азов». Допити записували на камеру та диктофон.
«На нас усе вішали, що можна. Руйнування міста Маріуполь на нас скидали. Нас хотіли виставити військовими злочинцями. Усі злочини, які вчинила росія, скидали на нас. Нас судили за тероризм», — каже він.
Умови утримання також були важкими. В одній із колоній, куди потрапив Олександр, ремонт ще не завершили, тому полонені облаштовували собі місця для сну з того, що знаходили.
«Нам дали палети, і ми на них спали. Просто палета і все. Хтось десь знайшов якесь простирадло, хтось шмат дерева, ДСП. Хто на чому спав...Приблизно обід саме такий був. Якщо перше і друге в одну миску злити, це, повноцінна перша страва була», — пригадує ветеран.
У Горлівці до українських полонених ставилися особливо жорстоко. Олександр розповідає, що охоронці били та катували їх, зриваючи на україсньких військових свою злість. Згодом до колонії почали приїжджати росгвардійці та спецпризначенці. За словами Олександра, вони відпрацьовували на ув'язнених прийоми розгону натовпу та придушення заворушень.
«Залітали на нас, били, щоб заспокоїти. Під час першого такого заходу 11 людей із переламаними кістками потрапили до санчастини», — розповідає він.
На момент евакуації з Горлівки у 2024 році в колонії перебувало близько півтори тисячі людей.
Заступник директора комунального підприємства «Ветеранський простір» Олег Борщевич, який сам має досвід участі у трьох війнах, розповідає, що Олександр пережив не лише побиття, а й катування електричним струмом. Про частину цього ветеран розповідав уже після повернення додому.
«Він розповідав те, що можна було розповісти: як його били струмом, як били у воді, як катували. Це страшна історія. Ця дитина витримала», — каже Олег Борщевич.
За його словами, Олександр не єдиний, хто повернувся з полону з важкими фізичними та психологічними наслідками. Серед колишніх полонених є й ті, хто зазнав настільки тяжких ушкоджень, що втратив кінцівки або зір.
Після обміну довелося вчитися жити заново
Коли Олександра звільнили, він не відразу усвідомив, що полон залишився позаду.
«Коли нас звільнили з полону, перевезли на кордон, ми досі не розуміли, куди це нас перевезли. І десь приблизно ще дня два-три ми тільки приходили до тями й намагалися зрозуміти, де ми і що з нами трапилося», — розповідає ветеран.
Після повернення він зіткнувся з наслідками тривалого голодування, втрати м'язів та пережитих катувань. Проте фізичними проблемами відновлення не обмежувалося — довелося працювати й над психологічним станом. Олександр помітив, що особливо важко стало приблизно через два місяці після обміну.
«Навіть у полоні кожен день — це битва за своє життя, за здоров'я. А коли ти вже тут, битися не потрібно, потрібно відпочивати. І починає накривати, бо вже не тримаєшся, так би мовити, скидаєш свою оборону. Ось минуло перші два місяці — і почало накривати», — пояснює він.
За словами ветерана, схожий досвід мали й інші побратими, які повернулися з ним під час обміну.
Фахівці попередили Олександра, що відновлення потребуватиме часу. Психолог пояснив йому, що на повернення до звичного психологічного стану можуть піти приблизно три роки. Ветеран розуміє, що реабілітація буде тривалою, але поступово працює над тим, щоб відновити сили й адаптуватися до цивільного життя.
Про те, наскільки непростим для Олександра було повернення до звичайного життя, згадує й Олег Борщевич. Під час однієї із зустрічей вони разом виїхали до парку Шевченка.
Олександр дивився на річку та птахів, але спочатку, за спостереженнями Борщевича, ніби не помічав їх. Лише коли побратими звернули його увагу на навколишній світ, чоловік почав реагувати на те, що відбувалося довкола.
«Саша, подивись, яка річка. Це наш Дніпро, наш рідний Дніпро», — згадує Олег Борщевич, як звернувся до ветерана.
Олександр відповів: «Так». А потім зауважив, що співають птахи.
За словами Борщевича, на момент цієї розмови Олександр говорив російською. Упродовж трьох років полону він спілкувався саме цією мовою, адже за спроби говорити українською полонених жорстоко били.
«Це хлопці, які в юності потрапили в таку страшну історію — війна, полон. Вони повертаються сюди розірваними душею і тілом», — каже Олег Борщевич.
Він порівнює стан колишніх полонених із машиною, яка зовні здається цілою, але її внутрішні механізми вже не працюють належним чином. Тому, наголошує фахівець, недостатньо лише повернути людину додому — важливо допомогти їй відновитися фізично й психологічно.
Реабілітація та пошук роботи: як Олександр повертається до цивільного життя
Після повернення до Дніпра Олександр звернувся до департаменту ветеранської політики міської ради. Там про нього знали ще до обміну: представники департаменту зв'язалися з його рідними та залишили контакти, за якими військовий міг звернутися по допомогу після звільнення. Олександр скористався цією можливістю вже наступного тижня після повернення. Він зареєструвався в програмах супроводу ветеранів і почав шукати можливості для безкоштовної реабілітації у Дніпрі.
Зараз чоловік продовжує відновлення та шукає роботу водієм. Під час служби він здобув досвід керування транспортом, тож планує використати свої професійні навички й у цивільному житті. Однак пошук роботи ускладнює необхідність регулярно їздити на реабілітацію.
«Мені потрібний вільний графік, щоб на реабілітацію їздити. Не кожен хоче брати такого робітника собі», — пояснює ветеран.
Водночас допомогу з відновленням він отримує безкоштовно. Деякі центри також пропонують супровід ветеранів і допомагають із працевлаштуванням, поки Олександр не знайде роботу, яка відповідатиме його потребам.
Батьки Олександра дочекалися його повернення. Він також підтримує зв'язок із побратимами, з якими перебував у полоні: вони періодично зустрічаються та спілкуються.
Попереду в ветерана ще тривала реабілітація. Після трьох років неволі й пережитих катувань Олександр поступово відновлюється, намагається знайти роботу та повернутися до звичного життя.
Нагадаємо, раніше ми писали, що спільним рішенням мерії Дніпра та облради у Superhumans Dniprо розбудуть палатний фонд.