Росіяни рівняють із землею міста Харківщини: історії трьох жінок, які пережили жахи війни

Вовчанськ: багатостраждальне місто, яке в вересні 22-го року вже звільняли від російської окупації. Але вже в цьому році росіяни знов почали наступ на Харківщині й буквально за кілька тижнів майже зрівняли це місто з землею. На цьому тижні було евакуйовано 15 осіб до Дніпра. Що розповідають очевидці жахливих подій у Вовчанську та інших селищ Харківщини, яким вдалось вибратись з цих прифронтових територій, - чули журналісти «Дніпра Оперативного». 

Жителі цього містечка знову відчули на собі усі жахи війни. Люди почали тікати. Але як бути тим, хто не може самостійно покинути місто? Особи з інвалідністю, люди похилого віку та інші вразливі категорії населення ще важче переживають жахи війни. Днями волонтери евакуаційної бригади Благодійного фонду Схід “SOS” привезли у Дніпро більше десятка мешканців охоплених війною районів Харківської області. Нам вдалось поспілкуватись з деякими з них.

Людмилі Федорівні, мешканці Вовчанська, 72 роки. Звідти її нещодавно евакуювали в Харків, а з Харкова вже у Дніпро. Жінка розповіла, що через постійні обстріли виїжджати з міста було дуже страшно.

«Ми тільки… Мене вивели за двір, посадили в машину… Поліцейскі, І за нами стрєльба, по криші, другом [стріляли] ледь втекли. А то усі-б повмирали», - пригадує вона. 

У Людмили у Вовчанську була своя оселя, велике господарство, домашня худоба і город. Це все жінці прийшлось покинути, аби врятувати своє життя від обстрілів російських окупантів. Скоріш за все, каже вона, від її хати вже нічого не залишилось.  

«Та нема там нічого… Нічого! Я живу навпроти вокзалу, а по цю сторону склади, де зерно приймають… Не знаю чи елеватор розбили чи ні… Один Господь Бог знає, що там відбувалось… Така стрєльба була, така бомбьожка, що це передати неможливо. І літали дрони ці і все на світі… А тепер на нєрвной почве вже руки… Бачте, відмовляються працювати. Ця ще хоч якось, а ця - взагалі ні. Навіть розчесатись не можу», - зазнається Людмила. 

Сусідка Ольги по кімнаті - Ніна Калашник, теж з Вовчанська. Їй 87 років. Жінка зі сльозами на очах згадує страшенні обстріли міста.

«Оце-ж бомбьожка й бомбежка кожен день і кожну ніч, бомбьожка…  Там і хату розбомбили, та і город увесь … Нема нічого. Розбито усе. І лікарня, і прийомний покой. і… Ну, усе розбомбили. А я одна осталась. Добротна в мене хата, хороша хата, дерев’яна, обкладена… Все нормально, але ось зі мною таке трапилось [що я тут опинилась]. Кинула я це все. Не знаю де воно, що воно… Собачку свою я відпустила… Закрила і усе. Не знаю, що там і як… Оце і все. Шо там з хатою, чи її розбомбили, бомбьожка й далі відбувається, але я нічого вже не знаю…», - розповідає жінка.

Ірина, інша евакуйована, зараз прикута до ліжка. 10 квітня їй зробили операцію в одній з лікарень Харкова - ампутували ногу. До того вона проживала в містечку Липці Харківської області, де ситуація була вкрай напружена, розповідає жінка.

«Останнім часом, до десятого числа, почали частіше, частіше, частіше в основному вночі. Були прильоти та чути було, що розривалося це у селищі… Вранці все обговорювали, де що прилетіло… У центрі, звичайно… Потім почали сильно бомбардувати, і люди почали гинути, будинки руйнуватись. Потім таке трапилося зі мною - сильно піднявся цукор, і тиск піднявся... Сусіди мої допомогли, написали волонтерам, мене відправили до лікарні», - розповіла Ірина М'ясоїдова, евакуйована жителька м. Липці.

Ірина втратила ногу, фактично, через те, що під час російської окупації Липців вона не мала змоги отримувати ліки від цукрового діабету. Через що хвороба прогресувала і зовсім нещодавно вилилась у гангрену.

«Коли почалася війна, якісь ліки були в запасі… А потім коли росіяни прийшли, де ти його візьмеш? Я була на інсуліні. Таблетки вони сяк-так давали… А інсуліну ніхто не давав. І поки росіян не вигнали, не прийшли українці, інсуліну тю-тю», - каже вона. 

Слід сказати, що за національністю Ірина росіянка, родом з Краснодарського краю, у 80-х роках переїхала в Харків, а потім у Липці. Зараз, після усього пережитого, вона не має жодного бажання спілкуватись зі своєю ріднею, яка залишилась по той бік кордону.

«Мені дуже хотілося раніше поїхати туди, зараз такого бажання нема. Мені їм нема чого сказати. Я вважаю, що Україна – моя батьківщина. Я всією душею вболіваю за наш народ. За наші міста, за наші села... За наших солдатів, що б'ються там. Дуже хочеться перемоги, дуже. Хочеться, щоб прийшов світ і люди, нарешті, просто зітхнули легко», - зізнається жінка.

Зараз ці три героїчні жінки та інші 12 евакуйованих осіб, заходяться в центрі соціальної адаптації людей з інвалідністю “Океан добра”. Їм тепер необхідна реабілітація, а також медичний догляд.

Співробітники центру зроблять усе можливе, щоб ці люди почували себе комфортно та в безпеці. Але зруйнованих осель та домашнього затишку, який був відібраний російськими окупантами, їм вже ніхто повернути не зможе.  

Нагадаємо, раніше ми повідомляли про розширення переліку підстав для демобілізації. А ще ми пояснювали, чи можна відмовитися від громадянства під час війни.