Вони зламали моє тіло, але не мій дух: випускник ДНУ став морпіхом і опинився в полоні росії
Гліб Стрижко – морський піхотинець родом із Полтави, який навчався у Дніпрі, на історичному факультеті ДНУ імені Олеся Гончара. Після отримання диплома бакалавра він близько двох років працював в українській школі лідерства в Миколаєві, а потім подався служити в морську піхоту. Після початку повномасштабного вторгнення РФ підрозділ Гліба брав участь у обороні Маріуполя. Під час виконання бойового завдання до будівлі, де знаходився Гліб із побратимами, потрапив танковий снаряд. Хлопець отримав численні тяжкі поранення, а за годину потрапив у російський полон. Перебуваючи в неволі у ворога з переламаним стегном, щелепою та багатьма іншими серйозними травмами, без зв'язку з рідними та побратимами, без медичного догляду Гліб не зламався і не втратив гідність. Через деякий час він повернувся на батьківщину завдяки обміну військовополоненими. Редакція ІА «Дніпро Оперативний» публікує ексклюзивне інтерв'ю з Глібом Стрижком: про його особистий шлях, армію та службу в морській піхоті, оборону Маріуполя, погляд у очі смерті та російський полон.
Дивиться відео інтерв'ю з морським піхотинцем Глібом Стрижком:
Чому і як ти вирішив стати морським піхотинцем?
Мене завжди манила армія. У мене половина сім'ї - військові. Старший брат - військовий, він є для мене суперприкладом. Він кадровий військовий, воювати це його робота. Якраз як він закінчив військовий університет, влітку 2013 року, через півроку почалася війна з росією. Відповідно, перші роки його контракту припали на війну. У 2014 році мені було 17 років, я вступав до Дніпра (історичний факультет у ДНУ імені Олеся Гончара – прим. редакції). У нас із братом була домовленість, що я навчаюсь півроку, здаю сесію і вступаю до армії, коли мені стукне 18 років. Але все ж брат мені тоді відмовив, сказав: "Давай займайся тим, що в тебе краще виходить, мені важливіше щоб ти був цивільним, щоб ти мені допомагав якоюсь волонтеркою, ще якимись штуками". І він мені сказав таку фразу: "Твій фронт тут". Ну окей, я цим і займався. Але мені все одно були цікаві якісь військові штуки, тож я запрошував військових на зустрічі зі студентами… Це були як учасники російсько-української війни, так і учасники повстанського руху, яких взагалі майже не можна було знайти на Дніпропетровщині. Коли людям показуєш живого ветерана УПА, якому 87 років, якому просто не дозволили повернутися на Тернопільщину, то він оселився у Кривому Розі, а потім через місяць вони ще зустрічаються з військовим 93-ї бригади, який їм розповідає, що “русня така підступна і зараз”... це були дуже важливі речі, це як власна ідеологічна робота з себе. Плюс, звичайно, мені тоді дуже подобалися такі шоу, як «Рекрут», на українському телебаченні. Там військовий журналіст (Олексій Чубашев – прим. редакції) приходив до різних військ і намагався проходити їхні відбори. Плюс, у Call of duty (комп'ютерна гра – прим. редакції), у фільмах – хто найкрутіший? Корпус морської піхоти! Їх скрізь відправляють, це експедиційні війська, вони самі круті. І потім я бачив, як вони виходили з Криму. Дивився всі ці відео та думав – клас. Чуваки залишають усе, що в них є, тому що вони вірні своїй клятві та своїй присязі. Мене захоплювали такі речі.
Після навчання я жив у Миколаєві. Це місто, де найбільше в Україні військових. Тобто там зосереджено дуже багато різних частин, які свого часу і вийшли з Криму, і просто так природно склалося… Тоді я мав можливість зустрічатися з морськими піхотинцями. І коли я зрозумів, що моя робота в академії лідерства підходить до логічного завершення, я зрозумів, що хочу реалізувати мрію – піти в армію. Я хотів піти у морську піхоту. Але в морській піхоті також є кілька різних підрозділів. Я пішов у той підрозділ, який свого часу виходив із Криму та був першим створений в Україні. Тобто це така основа морської піхоти. Та й, власне, готував себе психологічно, готував себе фізично дуже. Здав тести, пройшов.
Наскільки складною була підготовка та сам відбір? Як довго ти готувався?
- Підготовка, так, складною була… Я прописав собі тренування буквально на кожен день. У мене день відпочинку був у неділю, там був лише довгий забіг. З огляду на все, що я робив, для мене це був відпочинок.
Готувався чотири місяці. То була комплексна підготовка. Вона включала біг, підтягування, різного роду віджиму, хитання преса. Все-все-все, різні групи м'язів. Тобто перший тиждень після кожного тренування я стабільно ригав. Мені було дуже погано. Але я не здавав обертів. Думав, якщо зараз дам слабину, то завжди даватиму слабину. Щодня це боротьба із собою. Тому що, умовно, вранці я бігав, увечері треба було на турнік качати прес, робити віджимання, і це не один підхід, це кілька підходів.
Що тобі запам'яталося найбільше, під час твоєї служби у морській піхоті? Що було найцікавіше?
- Це неймовірна пригода. Це одне з найкращих, що може статися у житті чоловіка. Не можу говорити про всю морську піхоту в цілому, але там, де я служив, все було дивовижно. Початок був чудовий. Кожен військовий перед тим, як потрапити на своє місце служби, до свого батальйону, бригади тощо, повинен пройти навчання. Я пройшов три місяці навчання у навчальному центрі флоту і в день, коли я прийшов у частину, мій підрозділ повертався з операції об'єднаних сил. Я з ранку прийшов, нікого немає, а ввечері приїжджає така велика колона з прапорами, величезними мужиками зі зброєю, трохи брудні, заморені… Ну, чуваки там десять місяців жили в землі. І я дивлюся: “Клас, ось це супер! Я з ними служитиму”. Мене це дуже захопило. Що запам'яталося? Величезна кількість навчань, виїздів, полігонів. За десять місяців навчання ми провели у Миколаєві лише місяць. І тільки тому, що треба було стрибати з парашутом. А так, за цей час ми брали участь у параді до 30-річчя Незалежності (Україна – прим. редакції).
Як ти дізнався про початок повномасштабного вторгнення, де ви були і які були твої емоції в цей час?
- Починаючи з грудня місяця, ми були в зоні ООС. Я, умовно, не спав удома, коли почалася війна. Не ракета, що пролетіла за балконом, мене розбудила. У ніч із 23-го на 24-те (лютий 2022 року – прим. редакції) розпочався дуже масовий обстріл. Коли ми вийшли із бліндажу, то було зрозуміло – щось не так. Якщо за день до цього в нас були лише невеликі перестрілки, то коли ми виходимо з бліндажу, а в нас горизонт горить і видно, що працюють РСЗВ, Гради, Смерчі та все інше… Не один і не два, а ціла батарея, якщо не більше, зрозуміло щось не так. Телефони у нас було вимкнено, бо був наказ командування. За кілька годин до ранку одному з наших дозволили увімкнути телефон. Він відкрив стрічку новин, зачитав. Сказав, що там стріляють по мирних містах. Франик (Івано-Франківськ – прим. редакції), Київ, Миколаїв… Так і дізналися. Мій мозок цю інформацію перетравлював наступні дні три-чотири. Ну, щоб до кінця усвідомити, що назва чи слово “росіянин” тепер рівно мату якомусь. Я не знаю, як це “не активні бойові дії”. Я застав не активні дії, я застав попередні місяці, коли ми могли готувати на кухні їжу, рубати дрова, іноді займатися спортом в окопах… Потім такого не було. Я вперше взуття зняв на п'ятий день повномасштабного вторгнення. Питання про те, щоб роздягатися чи ще щось таке взагалі не стояло. Згодом у нас почалися маневри. Ми заїжджали до різних населених пунктів, тримали їх, виконували бойові завдання, які нам ставили. Десь на другий чи третій день мені вперше авіація скинула бомби. Я відчув, як це бути під авіаударами. Коли вони там гасять, падає за 50 метрів від нас. Я побачив, як це – коли авіабомби знищують будинок. І з людьми, і без людей. Не найприємніше, що я бачив у своєму житті, але з ким воюємо, то й маємо. І потім уже під час маневрів ми зайшли до Маріуполя. У його північній частині на металургійному комбінаті імені Ілліча тримали оборону.
Чи знали ви, що ворог узяв Маріуполь у кільце?
- Так, нам сказали. Це не було для нас таємницею, нас командир зібрав, сказав. Ми дуже спокійно на це відреагували: і командир взводу, і командири відділень, і звичайні матроси. Усі такі: "окей". Це ніяк не змінило виконання нашого бойового завдання. Є бойовий наказ: "Не допустити прорив противника до району міста Маріуполь". Все. Ми виконуємо цей наказ. Якісь додаткові умови це просто додаткові умови. Оточення ... Невелика кількість або відсутність їжі, води, сну, це якісь другорядні речі. Є речі важливіші за це. У нас не було спеціальних лекцій чи тренінгів, коли якийсь, умовно, Мунтян приходить і втирає нам якусь фігню для підтримки бойового духу. Це виявилось у діях командирів, і вони вимагали цього від підопічних. І ясно, що це найкращий приклад. Плюс, тут грає важливу роль те, що спільно пережита радість стає ще більшою радістю, загальне пережите горе – зменшує це горе. Ми зрозуміли, що не кинемо один одного у біді. Ну, і плюс, у нас було розуміння, що ми - еліта цього війська. Якщо ми здамося, то як тоді всі інші? Кожен із нас відчував на собі цю відповідальність. Особливо коли нас оточили. Ми розуміли, що коли оточили, то на це потрібно багато війська. І ми розуміли, чим більше ми їх стримуватимемо, чим довше, тим більше ми виграємо для, умовно, великої України.
Під час виконання бойового завдання, перебуваючи в приміщенні на третьому поверсі, вийшовши на сходовий майданчик, я повернув голову і побачив, що в мене цілиться танк. Особливість танкового пострілу в тому, що він стріляє, після чого проходить буквально частка секунди і потрапляє снаряд. Це не так як з артилерією чи мінометами, що чути звуки виходу, чути свист і чути приліт. І не так як з авіацією – що воно десь там пролітає, і тільки потім бомба прилетіла.
Я десь повернув голову, побачив якийсь спалах, зрозумів, що я вже нічого не бачу, фундамент піді мною руйнується, відбувається щось не дуже приємне. Я подумав, це ось така смерть моя, то я й помру. Я був у свідомості, я не вимикався. Ймовірно, що це було на краще. Я пролетів із третього на перший поверх, мене привалило тим усім, що траплялося. Після цього до того кутка будинку ще потрапили міни. Мені здавалося, що я летів години дві. Хоча, мабуть, не більше десяти секунд. І навіть швидше. Ну, привалило цим усім.
Як я зрозумів, що живий: мене командир почав викликати по радіостанції. Я не міг відповісти, бо був придавлений. Я нічого не бачив і в мене були стиснуті руки. Я почав кликати про допомогу. Прибігли хлопці, помагали. Я, як міг, допомагав їм. Вже тоді я мав біль у тазі. Я розумів, що там щось недобре. Я розумів, що в мене з очима щось недобре, бо я не бачив. Мене перенесли до сусідньої будівлі, бо там був підвал, пощастило, що там був бойовий медик. Він мене відтягнув трохи від входу. І буквально за хвилину, може, дві, до кута цієї будівлі потрапляє авіабомба. Руйнується і та частина будівлі. Бойовий медик зачитав які у мене травми: перелом тазу, забиття грудної клітки, ребра, зламана щелепа, зламаний ніс, крововилив в очі, швидше за все, що це контузія і струс мозку. І я язиком пройшовся по роті і зрозумів, що кілька зубів зламані. Після надання першої допомоги у підвалі мене транспортували до польового шпиталю, який знаходився на металургійному комбінаті, і там надали ще допомогу. Наклали бандаж на таз, помили, розплющили очі, там і залишили.
Як ти потрапив у полон?
- Через кілька днів після мого поранення до нас прийшли лікарі в цей, умовно, бункер і сказали, що комбінат оточений. І щоб зберегти наше життя, нас передадуть російській стороні. Загалом у полоні я пробув 17-18 днів. За цей час я не перебував у пенітенціарних органах, не був у СІЗО.
Де ти фізично був весь цей час?
- Це були окуповані міста на Донеччині. То був Донецьк, то був Новоазовськ. Потім у Крим на обмін.
Як поводилися з тобою російські військові, медичний персонал?
- Є історії про те, що під час великих воєн держави беруть якісь зобов'язання на себе. Зі мною це все не працювало. Мені не надавали ніякої медичної допомоги за весь час, поки я був у лікарні. Мені не кололи знеболювальне, мені не лікували щелепу, жодних маніпуляцій зі мною не було.
Добре хоч годували. Було триразове харчування, хоча це важко назвати триразовим харчуванням, це була певна кількість їжі. Тобто ти поїв, і за годину вже голодний. Моя особливість полягала в тому, що в мене була зламана щелепа та зламаний таз. Я не міг самостійно їсти, мене мали б годувати, але не завжди це було так.
До нас усіх приходили та розпитували, але це були стандартні питання. Я не скажу, що це були доповіді, де обличчя розбивають чи ще щось. Зі мною конкретно таких штук не було. Ну, і я був у такому стані, що будь-який дотик до мого тіла викликав неймовірні болі. Був психологічний тиск, двічі на день приходили та «струшували» якусь пропаганду. Людям, котрі могли бачити, давали читати газету. Якісь "Новини Новоросії" чи ще щось, щоб вони читали.
Що тебе тримало морально, доки ти перебував у російському полоні?
- Ну що? Віра в Бога тримала. Розуміння того, що я точно повернуся до України, що моє повернення в Україну — це просто питання часу та, умовно, мого агрегатного стану. Я повернуся на щиті або зі щитом. Грубо кажучи, навіть якщо помру, мене поховають в Україні. Тримало те, що я дав клятву морського піхотинця, завжди гідно триматись, підтримувати своїх. Коли я йшов до армії, то я чітко розумів, що таке може бути. Це один із наслідків війни – ти можеш загинути, ти можеш стати людиною з інвалідністю, можуть бути травми, які з тобою залишаться на все життя. У нас не було нічого типу "ось, нас кинуло керівництво, все зникло". Ні! Такого не має бути. Особисто моя думка така: якщо ти вже обрав цей шлях, будь ласка, неси його з гордістю. Не буває, що все класно, іноді буває гівне. І до цього теж потрібно нормально ставитись.
Як твої родичі дізналися, що ти в полоні, і як, власне, вийшло обміняти? Чи знаєш ти такі подробиці?
- Ні. Я не знаю, як вдалося мене виміняти. Для мене це диво. Та кількість днів, яку я провів у полоні, і те, як швидко мене вдалося поміняти, для мене це диво. Як це трапилося, механізми – я без поняття. Але я просто знаю, що величезна кількість моїх друзів та близьких над цим працювали. І я кожному з них вдячний. Як довідалися? Є канал у телеграмі, де постять фото та відео українських військових. Мої друзі, знайомі, побачили мене там і почали форсити, що треба мене витягувати.
Які були твої емоції, коли ти потрапив на територію України? Коли ти зрозумів, що ти в безпеці, що твоєму життю нічого не загрожує?
- Я розплакався. Розплакався. Мене переносили на ношах, поклали в багажник «газельки», і підійшов водій, постукав мені по плечу і сказав: "Все, хлопці, видихайте, ви в Україні." Ми всі розплакалися. Двоє попросили цигарку. Мені дали телефон, я зателефонував братові, подзвонив мамі… Потім за два дні вони до мене приїхали. З мамою у нас спілкування не склалося, почав я його з класного жарту, але мама її не оцінила.
Що це був за жарт?
- Один із тих наративів, які нам говорили в полоні. Про те, що нас трохи підлатають і буде судовий процес. Нас судитимуть, нам загрожує від п'яти до десяти років. Мама заходить у палату, нас там троє лежало, я та ще двоє військових. Вона підходить до ліжка і каже: "Можна я присяду"? Я говорю: "Ти на скільки хочеш, бо нам від п'яти до десяти давали". Брат зайшов і сказав, що не варто так жартувати. Ну, побачили мене у такому стані, і у всіх шок був просто. По-перше, мене давно не бачили. Ну, а по-друге, коли така зовнішня велика конструкція це теж якось не заспокоює. І просто мій фізичний вигляд був не найкращим.
Після повернення додому Гліб почав проходити складний та тривалий процес реабілітації. На сьогоднішній день він переніс сім операцій і вже зміг стати на ноги. За прогнозами лікарів, він мав почати ходити не раніше вересня або навіть жовтня, але завдяки наполегливій праці над собою Гліб пішов ще в середині серпня. Проте процес його реабілітації триває, і ще треба багато зробити.
Про свої подальші плани Гліб каже так:
- Далі – лікуватись далі. Просто що таз був найпріоритетнішим, його треба було відремонтувати, і від нього все тяглося. Але поки не зросте таз, я не зможу сісти. Поки я не зможу сісти, мене не зможуть оглянути окулісти чи ортодонти. Поки мені не зроблять зубів, мені не зможуть відремонтувати ніс. Відповідно одна штука тягнеться за іншою. Поки що там частина не зростеться не можна ремонтувати іншу частину… Тому я збираюся до кінця року доробити все, що потрібно доробити. Те, що я ходжу, не заважає зростати моєму тазу. Те, що я їм – моя нижня щелепа ще зростається. Просто багато таких штук, що візуально все ніби окей, але насправді цей процес тривалий.
У планах одужати, пройти успішну реабілітацію та продовжувати творити для України. У будь-якому вигляді, як це можливо. Це різні варіанти. Повернуть на службу – класно. Не повернуть – сумно, але знайду іншу нішу, в якій я можу бути ефективним для своєї держави.
Історія життя морського піхотинця Гліба Стрижка є прикладом справжньої мужності та відданості своїй країні. Він був готовий без вагань віддати все заради України та, незважаючи на все пережите, залишається готовим досі. Як каже сам Гліб: "Вони зламали моє тіло, але не змогли зламати мій дух".
Попереду на нього чекає продовження реабілітації після численних травм. Потрібні гроші. Якщо ви хочете допомогти Глібу матеріально, ви можете скинути посильну суму за цими реквізитами:
Приватбанк: 5168 7574 2495 4958, 5168 7520 1572 7517
- для переказів в долларах: UA713052990262056400933556102 або 4149499373660727
- для переказів в євро: UA363052990262016400933556210 або 5168752015522710
Mono банка: https://send.monobank.ua/jar/2rDpY6bNGF
PayPal: hlib.stryzhko@gmail.com
Фото Гліба Стрижка - з Інтернету та його особистий архів.
